Петрусь и Гапочка — Юрий Яновский
ЮРИЙ ЯНОВСКИЙ

Петрусь, як старший, вюл Гапочку за руку. Они двоє гет стратилися в степу.

— Вот дурна дівка, нияк тебе не научиш. Говориш, говориш до ней, а она як глуха. Ну, гвар ище раз. Кельо ти роков?

— Штыри, — отповідала тоненькым голосочком Гапочка.

— Як тя звати?

— Гапочка.

— Где твои тато и мама?

— Там, — показала пальчиком Гапочка, на миг остановившись на дорозі. С очка єй раптом викотилася велика слеза и тяжко упала на землю.

— А кому я сказал не плакати? Ты думаш — мі не шкода мамы? А я не плачу. Думаш, як мі сім роков, то мі плакати не хочеся?

— Я не плачу, — сказала Гапочка и позріла с побожностьом на брата, — Петрусю, лем ты не сердся. . .

Петрусь поважно погладил єй по білявой головкі и, што-си пригадавши, остановился.

— Ну, вот я — німец, — рюк Петрусь и раптом смішно зморщил личко, — я — німец и кричу на тебе. Вот так встрічам тебе на дорозі и кричу. Гальт! Пук-пук! А потом тупам ногами, штобы ты настрашилася и всьо мі сказала — скажеш?

— Не скажу, — отповіла Гапочка.

— Што тато наш в Червеной Армии?

— Не скажу.

— А што маму німцы повісили, скажеш?

— Тыж не скажу.

— А куды мы идеме?

— До партизанов, Петрусю, правда?

— Ты здуріла, дівко. . . Так німцу и скажеш?

— Я забыла. . .

— А ты не забывай. Мы идеме до теты в друге село. Так и скаж німцу. А он дурный и пиде собі гет. Ты на него смот и не бойся. Ты маленька украинка, а он дурный німец. Най кричит. Всьо єдно тато його встрілят. Придут том дорогом и встрілят. Смот, як дорога гарна. До ліса ище далеко, далеко. Сонечко уж не пече, лем гріє. Ты любиш в степу?

— Люблю, — рекла Гапочка и засміялася, — я люблю кавуна. . .

— Ач, яка хитра, кавуна єй хочеся. А баштан у тебе єст? Вот най коло дорогы баштан рости буде, мы и попросиме скибочку одненьку.

— И дынькы, — озвалася Гапочка.

— Ну, добри, най и дынька. Лем смот, не бойся німца, як встрітиме. Стой собі и плач, а я сам с ним говорити буду. . .

Петрусь заглянул поважно до торбы, што висіла у него через плече, вытяг оттамаль чорного сухарика и дал Гапочкі.

— На, дівко, поіч. Ище дорога до партизанов не близка.

Гапочка взяла сухарика и хрумала тот ище мамин гостинец. Жито по обох сторонах дорогы фалювалося, вітер нахилял го аж над голову дітей, чисте небо, напоєне солнцем, як бы засноване синими и срибными нитками, переливалося, горіло, не было йому конца-краю. На безмежном просторі степу загубилося двоє дітей. Босы ножкы их ступают на нагрітый порох дорогы, у них єст ціль, они идут.

— А вот и німцы, — рюк Петрусь, — ховаймеся в жито, штобы они нас не увиділи.

— Я боюся, — призналася Гапочка.

— Кому я сказал?! Німец — дурный. . .

— Я иду, — тихо отповіла Гапочка и рушила за Петрусьом просто в глубоке жито. Высоко над головами погойдувалося колося. Посмітюшка бігла перед дітми по землі, зачепаючи крыльцами бурянец. Сіренька ящурка пирнула под груду и зникла. Голубенька бабка погойдувалася на соломинкі, росправляла провидны крыльцата. Діти шли, як в лісі.

— Дост, — рюк Петрусь, — много жита потолочиме.

— А пташка куды побігла? — звідала Гапочка и показала вслід пальчиком.

— То посмітюшка, — отповіл Петрусь, — виділа, який у ней чубчик. Она нас от гніздечка свого отводит. Она хитра пташка. . .

Гапочка сіла на землю и почала будувати хатку с травы. Петрусь прислухался, але йому заважало шарудіня житных колосков. Послышался голосный гавк, на дітей выткнулася заслинена морда собакы. Гапочка настрашилася и заплакала. Петрусь заступил єй от собачой морды.

— Цюцю-на! — рюк тихенько, штобы Гапочка не подумала, што и он настрашился. — Вот я йому дам сухарика. На, цюцю, сухарика, іч. . .

Но собака гавкала. Пыкатый німец ишол до собакы, россуваючи автоматом густе жито.

— Діти? — россердился німец. — Вольф, бер их!

Но собака несподівано лизнула Гапочку просто в нос, за што заробила копняка чоботом. Німец штовхнул болячо и Петруся автоматом в спину. Петрусь повюл Гапочку знов на дорогу.

На дорозі стояла машина, чудернацко росфарбувана, а в ней полно німцов. Гапочкі не хотілося плакати перед чужими, але она пригадала собі наказ Петруся и заплакала голосно. Німцы реготали, показуючи пальцами на дітей и на того, што их нашол. Петрусь стоял, як його мама, коли єй німцы поставили под шибеницу: он смотріл просто в очи чужинцам, усилувался не клипкати повіками и не боятися. Бо німцы так реготали, а тот єден так штуркал Петруся, што хоц-кто бы настрашился!

— Тепер они нас будут стріляти, — потихоньку рюк Петрусь Гапочкі, — лем ты не бойся, Гапочко. . .

Пыкатый німец поставил дітей на горбок коло межи, наказал стояти ровно, а сам скочил в машину, яка уж рушала.

— Гапочко, — крикнул Петрусь в гуркоті машины, — як я тебе шарпну за руку — отразу падайме на землю!

Машина побігла з місца, пыкатый наставил автомат на Петруся и Гапочку, але Петрусь шарпнул Гапочку за руку, и они обоє попадали в яругу — одночасно с выстрілами автомата.

Машина отыхала далеко.

Петрусь поднял голову:

— Сама видиш, який німец дурный. Гапочка ростворила очи и сіла:

— Петрусь, я хочу ище сухарика.

Знов они шли дорогом, а ліс отходил дальше, не знаючи, видно, як у Петруся и Гапочкы болят ногы. Над головами летіла тота сама посмітюшка, як бы проводила. Жолтый-прежолтый мотыльок як бы дражнился: сяде на буркун-траву и гойдатся, а коли до него подойти — летит собі гет. Над самом дорогом перелетіл лелека с гадюком в дзюбі.

— Смот, смот, Гапочко, як гадюка звиватся!

Но Гапочка совсім поддоптала свои ножкы. Очи у ней злипалися от змучения, она шпоталася на ровной дорозі и раз таки упала. Петрусь співал єй, росповідал интересны сказкы, подманювал, што ліс близко, а сам тыж не чул ни рук, ни ног.

Над дорогом вырос курень.

— Баштан, Гапочко, направду, баштан! — закричал Петрусь. — Кавуна попросиме, Гапочко.

Гапочка трохи ожила, Петрусь почал подбігати вперед, накрикуючи, штобы Гапочка го догоняла. До куреня подошли статечно. Петрусь знял бриля и крикнул, як його учила мама:

— Є кто живый?

С куреня выліз дід. Он сперся на рукы и настобурчил кошляты бровы на дітей. Такого старого діда Петрусь ище николи не виділ: в його селі діды были молодшы.

— Драстуйте, дідуню, — чемно сказал Петрусь.

— А чого-ж вы лазите?! — закричал дід и аж закашлялся. — Вот, як возму кия!. . .

Гапочкі дід сподабался и она подошла ближе.

— Дідуню, — рекла Гапочка, — у вас совсім очи не смотрят. Бідный вы, дідуню, бідный. . .

Дід простяг рукы, обмацал Гапочку и помалу притулил до своих грудей.

— Моя дитинко!. . .

Гапочка раптом отчула, як єй на рукы рясно-рясно почали падати холодны дідовы слезы. — Она згадала маму, єй зробилося солодко и затишно, она заснула на дідусьовых руках.

Дід оповідал Петрусьови:

— Выкололи, дитино моя. Пытали нас на громаді, ци не виділ кто партизанов. А я кажу: “Та бодай тому очи повылазили, кто увидит!” Думал, што застрілят, — ніт, не застрілили. Лем очи выкололи. . .

— А ту партизаны не ходят? — звідал Петрусь.

— Кто-ж их знає, якы люде ходят? Ци правдивы, ци лем вывідуют. . . А я просил вывезти мене в степ — отут наплачусь и надожидаюсь. . .

— А мы до партизанов, діду, — рюк Петрюсь, — я и Гапочка.

— Старшы тебе, дитино, пустили?

— Долго росповідати, а мало слухати, — статечно рюк Петрусь.

— То и я с вами — рюк дідо.

— А вы хоц єдного німца убили? — звідал Петрусь. — Партизаны так не приймут. Я за маму спалил нашу шопу разом с німцами, я так собі не иду!. . . А тепер дайте нам діду, скибку кавуна, мы пойдеме, бо уж час.

Они пошли дальше троє: Петрусь, Гапочка и сліпый дід. Петрусь вюл діда за руку, а дід нюс Гапочку. Далекий партизанский ліс быстро-пребыстро наближался, як бы и сам тепер шол навстрічу.

Petrus46End

[BACK]