ГЕНДЛЯРІ
(Оповідание галицкого селянина)

Розповім вам, товаришу, як я сюди потрапив.

Питаєте, хто я? Та я ж Квач Ясько. Колись за Польщі хлопом був. Потім Червона Армія прийшла, я людиною став. Колхоспником. "Рідна земля” колхосп наш звався, у Львівскій області. Почав був по-людському жити, почав і про злидні забувати.

А тут герман як насунув, я тікати. . . Оце й досі по мандрах вештався.

Днями у Львів був прийшов. Земляка одного зустрічаю. Такий собі меткий чоловічок, все в панки ліз. Побачив мене цей земляк на вулиці, впізнав. І каже мені: “Ех ти, Яську, дурню, не віриш нам. Патріоти ми, Україну рятуємо. Західну культуру, європейську, ненці щепимо. Ось ходімо зі мною, послухаєш, які ми діла робимо”.

— А що ж, — питаю, — у вас такоє?

— A y нас, — каже, — ниньки, ось зараз, засідання представників місцевих українських комітетів. Сто двадцять вісім чоловіка люду з’їхалось культурні справи вирішати.

Приходимо. Справді, пинки сидять на дзигликах і запальні промови по черзі виголошують. Тільки я нічого не второпаю, не втямкую. Неначе й землячки, а белькотят не по-нашому, не по-руському.

Якийсь панок-русин біля мене сидить. Питаю його:

— По-якому ж вони патякають?

Глянув він на мене з гонором, як вовк на овечку, і відповідає презирливо:

— Хлоп ти смердючий, як ти сюди втрапив? Не чуєш хіба, що західну культуру заводимо. Патякають!. . . По-німецькому всі говорять. А не патякають. . .

Оце, думаю, культура! Кліпаю очима, як сліпа кицька. Коли ось якийсь пан, пихатий такий, довготелесий, німецької свинячої породи на вигляд, підводиться і щось цвенькає, бундючно вигукує.

Патріоти зраділи, плескають в долоні. — Слава, слава! — гукають. Гоноровитий сусіда кричить мені у вухо:

— Чого мовчиш і не плещеш в долоні? Дурню! Сам віце-губернатор нашої провінції, гер Лохзакер, надіслав повідомлення, що він затвердив статут нашої української организації, яка буде провадити роботу серед молоді і в школах. Слава, гох!

Таке мене по цих словах зло вхопило. Налилися груди лютою ненавистю. Не витримав я, та як схоплюсь з дзиглика, та як гукну на всеньку залу:

— Брешете, запроданці прокляті! Народом гендлюєте! Матір-Україну в ярмо німецьке впрягаєте! Темних людей у фашистську віру переучувати збираєтесь! Не буде цього! Виженемо вас усіх, поб’ємо, помстимося. Кати, людожери!

Завмерли "патріоти” на мить. А потім як кинуться до мене:

— Повісити його, більшовика — кричать. Це мене, значить. . .

Насилу втік. Насилу мене ноги винесли. І досі серце не заспокоїлось. . . Чи воно з переляку, чи від гніву так тріпочеть в грудях. . .

Отакі “патріоти”. . . Най їх пропасниця за печінку вхопить.

Всеньку живу правду розповів вам, товаришу. Жодного слівця не вигадав. Най мене грім лусне в голову з ясного неба, коли хоч пів слівця вигадав. Ій-бо правда! Та ось нате газету “Краківські вісті”. В ній описано ці збори і списано, що всі “патріоти” говорили тільки німецькою мовою. І про віце-губернатора написано.

А я знову в манди пішов. . .

Сохрани матір божа від таких патріотів. Та вже не довго їм панувати.

До вас оце прибився. Слава Ісусу. . .

Олександр КОПЫЛЕНЬКО.
(“Перець”).


[BACK]