ШАРИШСКЕ ВЕСІЛЯ
(Село Поточкы, Маковица, Пряшевска Русь)

Моє весіля отбылося не так давно, бо лем 6 літ тому назад, в 1934 року. А было то так:

Мой теперішный муж был в Америкі пред тым нашым весільом, а пришол осмотріти край. Но и в краю он осмотріл и мене, и хотіл мя взяти за жену. Лем єдна біда нам стояла на заваді. Он хтіл, жебы зме присягали у нотара, а я хтіла у попа. Але наконец я пристала на його. Знате, як то єст: хлоп ся мі любит, та уж зробити так по його волі, идти до нотара и повінчатися. Но але ту знов біда, бо родиче не хтіли у нотара, лем у попа, Моя мама так плаче, лем гучит, што молодый не хоче идти ку попови, як даякий великий грішник. А ту уж весіля стоит, музыканте грают, сватове, дружбове, дружкы танцуют, треба идти под вінец, а младый лем все до нотара.

Уж и моя мама ся кус успокоила, уж нич о попа не вспоминат. Но але як посходилися на весіля стары бабы, як почали языками обертати, то ажи цыганску музыку заглушили. Єдна каже:

— Кумо, я бы свою дівку не дала так за хлопа, абы не была вінчана у попа.

Друга каже:

— Стрыно, я бы свою тыж не дала.

Третя каже:

— Тетко, то єст великий гріх, бо то так, як на віру, як лем у нотара повінчати.

А молодый лем все до нотара. А мама зас плаче и с плачом иде ку младому, тай гварит:

— Сыну мой, ид до попа, бо я ся барз ганьблю! Каждый кричит, што то гріх у нотара.

Но и так молодый рад-нерад мушеный был старым бабам уступити, уж пристал идти до попа. Та и мі уж лекше на сердці стало, уж єм рада, што вінчаня отбудеся у попа. Знате, я тыж радше повінчатися у попа, бо пип, то єст штоска. В краю попу дают, бо думают, што с попом все ліпше счестя. Молодому барз ся то не любило, но але кед уж каждый так на нього, то треба до попа идти.

Так уж сидиме на возі и ідеме до Бережничкы вінчатися ку попови. Попово мено Ян Лацко. Но та уж шитко добри, уж зме пришли на фару. Вышол поп Лацко ку молодому и звідує:

— Маш выпускный лист от свого попа з Ладимировы?

А молодый каже:

— Ніт!

— Та чом ніт?

— Та я не знал, што треба даякий выпускный лист — каже молодый.

— Так? Та я вас вінчати не буду!

А я уж ся трясу зо страху и сой думам:

“Та тепер уж наистні мусиме до нотара...”

Но але якоси инакше роздумали. Послали дружбу на коню до Ладимировы. А то было дас 20 километров драгы в єдну сторону. Дружба мал принести выпускный лист. Но але ладомирский поп не хоче дати выпускный лист, бо молодый не был в сповіди у него. Дружба иде назад, а лист не несе...

Но та тепер што зробити? Я кажу свому попови, ци я не можу от него достати свой выпускный лист, што тогды нас може поп молодого повінчат.

А мой пан каже:

— То гей, чом бы ніт, але мусите заплатити за тот выпускный лист так, як и за вінчание, бо преступуєте закон, котрый каже, што ты маш быти вінчана своим попом, не другым. 

Но и так нам треба было двом попам за вінчание платити.

Но и тото людям нич не помогло, бо коли люде виділи, што мой муж не хотіл вінчатися у попа, то почали бесіду, што он в нич не вірит. И за столом, як зме ся гостили, то каждый на него смотріл, як на даякого звіра, ци ся буде крестити за столом, як гварили отченаш. Гварили, што он мусит быти даякий кальвин. А як виділи, што он то робит, што и другы, то повідали, што он вірит в Бога, лем в попа не вірит, то и так великий грішник. Но мой муж был ту в Америкі, то он знал, якы попи и он в попох не вірил ани не вірит, але в Бога вірит, акуратного Бога. Але кед в краю люде так думают, што як чловек в попа не вірит, то и в Бога не вірит. Так они фальшиво вірят в Бога. Кед я собі подумам, як в краю попи робят з людми, як их здерают, як их в темноті тримают, як выступают против просвіты и людского прогресса, як лем о себе дбают, о свои выгоды, то аж мі недобри ся робит. Та они горшы от поганох.

Правда, я тоже вірила попам в краю так, што я была за них свой живот дала, бо я думала, што они святы, як о собі сами повідают. В краю я попам рукы цілувала. А тепер, як бы мі дакотрый руку надставил, абы єй поцілувати, то я бы му наплювала. Они бы зос чловека скору здерли, кебы могли. Они знали, што мой муж пришол з Америкы, то принюс даякы грошы, то треба от него взяти. Єден хоче 60 корун за фалаток папера, а другий 65 за вінчанку, и взяли!

Но але люде ище все не были спокойны, зачали бесідувати, што мы не вінчаны. Так мой брат на другий день прибіг на коню до Ладимировы и звідує мене, же ци зме вінчаны. Я му кажу, же є! Но он не вірит и мі гварит, абы я ишла з ним назад ку мамі, што они мі не дадут так жити невінчаным. Я му кажу, абы он не мішался не в своє діло и ишол собі дому. Але он ани руш с хыжи, аж єм му мусіла показати шлюбный лист. А моя мама аж похворіла через тото моє весіля.

То так люде в краю твердо вірят в попох. Попові даст остатню коруну. Штобы мал дашто купити за тоту коруну своим дітьом, то єй даст бріхатому пану. Пан собі іст и пье найліпше, а народ ся морит на постной бандуркі з варом, а часом ани бандуркох ніт. Я бы рада была, жебы скоро Красна армия там пришла, то бы тых бріхатых панох повінчала, ани бы им выпускного листу не требало. Тогды не буде: “берте бідного!” — але будут брати бріхатого пана. Уж дост ся там натримали ярмо на нашом бідном народі Лем што сами хтіли, то з народом робили, а ище и тепер што хотят, та робят прокляты мадьяроны и словацкы клебаны. Тепер на Словенску невольно по-русскы бесідувати.

Не думайте, дорогы краяне, што то єст даяка выдумка, то єст истина правда, бо то было зомнов, што ту написано. Велика баламута женитися в краю.


*      *      *
*      *      *

Два місяцы по весілю мой муж пошол назад до Америкы, а я остала дома коло мойой сестры, бо мужа родиче мене не хтіли ку собі, бо их сын не женился так, як они хтіли. Они хотіли, абы он взял собі жену богату, и таку му раіли. А я была бідна и сирота, без отца, то они не хтіли бідну невісту. То як мой муж пошол до Америкы, то мі было барз зле.

Люде до мене были барз неприємны. Я была з другого села, то на мене смотріли, як звіры на чужого звіра, як на даякого неприятеля. И зачали мя страшити, што уже веце я свого мужа не буду видіти нигда, што он мат другу жену в Америкі. Бесідували, што ани писма от него мати не буду, ани мя до Америкы не возме. А я глупа была, то єм тым байкам вірила и барз єм ся старала и плакала. И люде ся с того барз тішили, што я ся грызла и плакала, бо ся гнівали, же не взял собі жену зо села, але пошол за женов на друге село и то дост далеко. Я ся ганьбила дагде с хижи выйти, бо ся каждый сміял, што муж пошол, а я остала.

Я здня-наден чекам, же може писмо приде. И так пришло єдно, пришло и друге и третье. А ту уж почтар мі и рецеп принюс, што мам грошы на почті. Та то уж не так, як люде думали. Ту уж им было недобри, што муж о мі не забыл. Уж пак зачали повідати: “Та єй гроши пришли от него!"

За короткий час мі уж и шифкарта приходит, и муж пише, абы єм задала на пас. Подала я о пас, а ту зас дашто инше. Уж повідают, што мя до Америкы не пустят. И знов людом радость, а мі смуток. Але ци пустят, ци ніт, то треба ся старати о пас.

Но пас достати у крайовых панков проклятых, у той сволочи, не так легко! Я пошла до Стропков на окресный уряд з додокументами, што мі выробил Ладомирский нотар и дала на пас, то мі повіли, што достану о місяц. О місяц єм пришла до Стропков, ци пас не пришол, то мі повіли, што пас єст на окресном суді в Свиднику. Пришла я до Свидника, а там мі повідают, што загнали пас назад до Стропков. И так мя преганяли за три місяцы, зо Свидника до Стропков и назад. А я то не похопила, што тота сволоч потребує платню окреме. Але встрічу єдного, што уж давал на пас, а он мі гварит:

— Ты, Олено, глупа. Як ты хочеш мати пас, то ты ид ку слєчной, што робит нам в канцелярни на окресном уряду и дай єй грошей!

Не пошла я до канцелярии, там где она робила, а там, где жила, и єм єй вопхала 100 корун. Та на другий день уж єм пас достала. А як был тот чловек мя не порадил, то ище до днеска бы-м чекала за пасом, бо я така глупа была, што єм не знала, што панам треба по двараз платити. Я раз им шитко поплатила за их роботу и за стамплі и за папери.

Так каждый може видіти, што шиткы крайовы панове єднакы, ци то чехы, ци словакы, ци полякы, ци русскы, шиткы лем бідного чловека здерают.


*      *      *
*      *      *

Так уж пас мам в руках, лем бы іхати ку мужови. Выбралася я в неділю, думам, треба идти по обіді. Але треба ище высповідатися на дорогу. Иду рано до сповіди. На сповіди поп мі барз наказувал, же як приду до Америкы, абы єм ходила до церкви, але лем до греко-католицкой, и жебым мужа наганяла до церкви, бо он знал, што мой муж в попох не вірит. И я уж тепер им не вірю, бо я ся преконала, што они правду не повідают. Та и каждый розумный чоловік то може розуміти, може переконатися, што нашы попы мадьяроне, то найгоршы неприятелі нашого народа. Я не можу розуміти, чом то наш народ кормит такых своих неприятелей, уж был бы час всім нам порозуміти, кто наш приятель, а кто неприятель.

Выберамся до Америкы, а ту тилько люда ся сходит, што ніт ся где рушити, и каждый на мя смотрит, бо уж іду до Америкы. Єден до другого говорит:

— Она ище приде назад, бо тепер барз вертают...

Я и сама мала страх, што мя вернут. Пришла я до Прагы и чекам на американске визо. Смотрю, дост люда вертают назад. Котрых вертают, то плачут. Найвеце было женох, што ишли ку мужом, так як и я. Я позерам, як они выходжали плачучи от конзуля, и аж ся трясу сама зо страху, што зомном буде. Чекам и чекам, а ту уж и мене кличут. Приду до офису ку консульови, и там ся мя вельо звідуют. Консули бесідує до дівкы, што была з ним в офисі, а она мі тлумачит. Перше ся мя звідує, ци знам читати и писати. Я кажу, што знам. А ту собі думам: “не барз добри...” Каже мі подписати своє мено. Я подписала. Вельо дост ся мя звідує, приміром: ци мі муж грошы посылат. От кого єм тоты грошы отберала, ци с почты, ци от нотара. Ци мя муж не бил. Ци єм ся з дакым не правотила або за свідка дакому не была. Што хлоп до пипкы кладе, як курит. И вельо другы вецы. А пак осмотріли мі очы и шитко, и потом взяли мя до другого руму и дали мі визо.

Та тепер уж знам, што поіду, и я достала велику радость. На другий день рано сідам на шифу, то єм собі заспівала:


Буд здрава капуро,
Не добре там було —
Робити казали —
А істи не дали...


*      *      *
*      *      *

А коли єм пришла до Америкы ку мужови до Детройт, Мичиган, в юню 1935 року, то моя мама в краю померла того самого року пред Кризмусом, а брат мі пише писма, што барз планный рок и не мают што істи, штобы йому даякы центы послати на хліб. Та мой муж му послал пару долларов. То як ся довідал о том бережницкий поп Лацко, што брату пришли грошы, то такой ку ньому пришол в неділю рано пред службом и гварит брату, што он чул, што брат достал грошы з Америкы, то най му заплатит от похорону мамы, бо он чекати не буде. 

Брат му повідат, што мы му послали пару центов на зерно, бо не мают што істи, и му показує, же шитко порожне. А поп му гварит, што йому до того нич, он своє мусит достати за погреб.

И так долго ходил до брата и грозил му, страшил, што глупый брат дал му грошы, а сам с фамелийом голодовал.

То такы они християне, тоты нашы священникы мадьяроне, таку они христианску роботу сполняют. Та ци то Христова така робота?!

Елена Цупер,
родом зо села Поточкы.



[BACK]